№19: Нарвежскі вецер

№19: Нарвежскі вецер [18+]

Нумар, які мы прадстаўляем, досыць незвычайны. Па-першае, большасць перакладных тэкстаў у ім — празаічныя творы (ці хутчэй урыўкі з твораў) сучасных аўтараў, па-другое, яны былі спецыяльна абраныя для гэтага нумару нарвежскім выдаўцом і рэдактарам Крысціянам К’ельструпам і перакладзеныя Лідыяй Ёхансэн.

Чытаць далей

Уладзімір Жылка

Nowa Atlantyda

Wiersze białoruskich poetów w tłumaczeniach Adama Pomorskiego

Пераклад з ангельскай Адам Паморскі


 

Wincenty Rowiński

(Вікенцій Равінскі)

Энеіда навыварат

                   (Урывак)

Жыў-быў Эней, дзяцюк хупавы,
Хлапец няўвошта украсіў;
Хоць пан, але удаўсь ласкавы,
Даступен, вецел, неграбіў.
Ды грэкі вуйму нарабілі:
Як ляда, Трою ўсю спалілі.
Кашэль ён згробшы — науцёк,
I, швыдка зробіўшы чаўнок,
Траянцамі яго набіў
Ды ў мора з імі ён паплыў.
Але Юнона, баба злая, —
Адроддзя панскага, ліхая! —
Шукала ўсё яго згубіць,
На дно у пекла пасадзіць.
За тое, бачыш, неўзлюбіла,
Яго Венера што радзіла.
Юнона воблак адапхнула
Ды з неба на мара зірнула —
Плыве на чаўнаку Эней!
“Ах ты, някруціна, зладзей!
Вось я цябе скручу ў табаку,
Ражном у мора, як сабаку!”
Панёву швыдка нахапіла,
Кашэль сачнямі налажыла,
Ў калёсы села, пакацілась,
Якраз ў Эола апынілась.
Ўвайшла ў святліцу, села ў кут.
“Здаровы ўсе! Эол ці тут?”
Эол сядзеў тады ля печкі, —
Мязгу скабліў на перапечкі
Ды лапці лыкам падплятаў.
Ён тут аборы падабраў,
Заткнуў за пояс кацатых,
Скаціўся з печы ў адзін міг.
“Здарова, свацейка Юнона,
Даўно цябе я не відаў”, —
I тры ёй зробіўшы паклоны,
Мякотнага на стол падаў.
Яна мякотнага паела,
Уцёршысь, так яму запела:
“Ці ведаеш маё ты гора?
Эней з траянцамі плыве.
Спіхні яго ты, сват, у мора, —
Няхай, паганец, воду п'е!
Мяркую, чуў: Эней — то зводнік,
Буянец, злодзей, канаводнік.
Траянцы такжа ўсе латрыгі,
Усе абібокі і юрыгі,
Іх трэба ўсіх са свету звесць!
Калі, сват, зробіш тую чэсць,
То я дзявухну украсіву,
Салодкую, як з мёдам сліву,
Табе за тое прывяду”.
Эол расшупіў тое дзела, —
З яго аж слюнка пацякла —
Любіў ён цешыць грэшна цела,
Дзявухна па нутру была.
Заскробся, барадой затрос,
Разгладзіў вусы, пацёр нос,
Зажыў у ноздру табаку,
Зачхаўся ўвесь, замармытаў
Ды рэч Юноне ён таку
З паклонам, віш ты, адказаў:
“Авохці мне, мая Юнона!
Ніводнага ж нет ветру дома!
Што буду робіць я цяпер?
Барэй з пахмелля, як вапер,
Ляжыць ў святліцы на казёнцы,
А Норд учора з'ехаў к жонцы,
Зефір з дзяўчатамі зайграўся,
А Эўр у батракі наняўся.
Як хочаш тут сабе гадай,
Але дзявухну даставай!
А я ўсё зроблю, грамадзею!
Са ўсіх глуздоў іх сцебану,
З траянцаў выцісну алею,
На дно у мора заганю!
Твайго ж пабольша ліхадзея,
Някрута гэтага Энея,
Я так папру яго вятрамі,
Аж булькаць будзе пузырамі,
Як сторч у вір ўсіх галавой
Намеснік сцягне за сабой!”
І вось Эол, галень схапіўшы,
На паншчыну склікаць пачаў,
І ўсе ён ветры распушчаў,
Бурліць ім мора наказаў.

Eneida przenicowana

                    (Fragment)

Żył raz Eneasz, panicz młody,
A chociaż panicz, wcale grzeczny,
Zuch chłopiec, gładkiej był urody,
Życzliwy, miły i dorzeczny.
Grecy nie byli równie mili:
Rodzinną Troję mu spalili.
Wziął mieszek więc i czmychnął szparko
Skleconą na chybcika arką,
Do arki Trojan wwiódł, niebożę —
I dalej na otwarte morze!
Aliści Juno, jędza zdrożna,
Jaśnie wielmożna mościa pani,
Baczyła tylko, jak by można
Wtrącić młodego do otchłani.
Matką mu Wenus była, chłopiec
Potrafił więc Junonie dopiec.
Odsuwa tedy jędza chmurkę
I na ocean zerk! przez dziurkę —
Widzi w korabiu Eneasza:
“A, szelmo, łotrze! Dobra nasza,
Taki ci z morza zrobię cmentarz,
Ze ruski miesiąc popamiętasz!”
Raz wraz gorsecik, fintyfluszki,
Wiąże pod brodą czepiec w riuszki —
I do kolasy! Mknie przez pola
Prosto pod ganek imć Eola.
Weszła do izby, w kącie siada:
“Dzień dobry!” — pyta o sąsiada
. Eol pod piecem właśnie drzazgi
Wycinał nożem z drzewnej miazgi,
Łykowe łapcie łykiem łata.
Szast kozik za pas, wióry zmiata —
I tak, jak siedział na przypiecku,
Biegnie ją witać po sąsiedzku:
“Do nóżek ścielę się Junonie,
Dawnom nie widział tu kumosi!”
Po trzykroć chyli się w ukłonie,
Poczem do stołu pięknie prosi.
Zjadła, otarła rąbkiem wargi
I takie mu przedkłada skargi:
“Co mnie sprowadza! O, mój Boże!
Patrz, płynie tam Eneasz młody:
Zepchnij go z Trojanami w morze,
Opije się, poganin, wody!
Ten hultaj, co tu gadać wiele,
To gach, koniokrad i złe ziele.
A z tych tam Trojan też obwiesie,
To franty, hebes na hebesie,
Doszczętnie ich wytępić trzeba!
Zrób mi tę grzeczność, wielkie nieba!
A ja odwdzięczę się jagódką
Sliczniutką i jak miód słodziutką,
Sprowadzę ci tu cud-dziewczynkę”.
Rzekła, a Eol przełknął ślinkę.
Do spraw cielesnych żywił zapał,
Na tę przynętę więc się złapał.
Skrobie się w głowę, brodą wstrząsa,
Pociera nos, podkręca wąsa.
Zażył tabaki, chrząknął, prychnął,
Potężnie jak z armaty kichnął,
Skłonił się wreszcie i strapiony
W te słowa rzecze do Junony:
“Zgoda! Lecz dmuchać nie ma komu:
Ani jednego wiatru w domu!
Junono moja, co ja zrobię?
Boreasz tam jak upiór w grobie
Leży dziś po wczorajszej wódce,
Notus wziął żonę za dowódcę,
Zefirek za kieckami gania,
Euros dogląda sianobrania.
Et, myśl, co chcesz, sąsiadko miła,
Byłeś dziewczynkę sprowadziła!
Dam ja im łupnia, jak się patrzy!
Przyfasonuję na raz, dwa, trzy,
Popamiętają mnie Trojanie,
Użyją sobie w oceanie!
A tego tam niegodzijasza,
Twojego szelmę Eneasza
Jak dmuchnę, jak zażyję z mańki,
To będzie tylko puszczał bańki,
W wir głową w dół, proszę ja kogo,
Wciągnięty z całą swą załogą!”
Tu Eol, w piszczel dmąc zawzięcie,
Zwołując wichry na pańszczyznę,
Mącie rozkazał im w odmęcie
I burzyć gładką wód płaszczyznę...
 

Janka Kupała

(Янка Купала)

Чорны Бог


У караўніцах амшалых
          З галавы да ног,
З дзікіх багнаў, перавалаў
          Выбрыў чорны бог.

Вызваў пошасці, начніцы,
          Цемрай зазіяў;
Тушыць новыя мглавіцы,
          Тушыць новы з'яў.

Ногці смоллю разлапушыў,
          Ногці-верады,
З гікам пудлівыя душы
          Гоніць дзе-куды.

Цемравіца, суталока
          Зверзлася ў адно,
Лезе звага, ненарока
          Ўсё на дно, на дно.

З каршунамі, з курганамі
          Занялася прыць, —
Чорны бог заняўся пламем,
          Чорны бог гарыць.

Паланейся, развугляйся,
          Змейны чорны бог, —
Ты йшчэ з белым не зраўняўся,
          Ты яго не змог!..

Czarny Bóg


Spod wykrotu, w mchu i w pleśni,
          Cały w błotnej mazi,
Z grzęzawiska, z młaki leśnej
          Czarny Bóg wyłazi.

Zwołał mary i nocnice,
          Upiory, straszydła,
Mroczy pierwsze dnia mgławice:
          Jawa mu obrzydła!

Wystopyrczył w smolnej jusze
          Pazdury morowiec,
Z wrzaskiem co płochliwszą duszę
          Pędzi na manowiec.

Baby, łójmy i czarcichy
          Raz wraz ją opadną:
W trzęsawicę, chichy-śmichy,
          Hulaj na dno, na dno!

Kruki, sowy i puchacze,
          Dalej do wyrwańca!
Czarny Bóg z pożogą skacze,
          Ogień wziął do tańca!

Bodajś zwęglał, bodaj ś nie żył,
          Żmiju, Czarny Boże!
Jeszcześ z Białym się nie zmierzył —
          On się nie da stworze!

Явар і каліна


Песняй вясны лебядзінаю,
Скінуўшы зімнія чары,
Шэпчуцца явар з калінаю
Ў сумнай даліне над ярам.

Лісцікі зеленяй хваляцца
Небу панятлівай мовай:
Росамі мыюцца раніцай,
Песцяцца сонцам паўднёвым.

Захадам модлы пакорныя
З маткай-зямлёй адпраўляюць;
Тайна у ночаньку чорную
Месяца, зор выглядаюць.

Слухаюць смехаў русалчыных,
Лопату крылляў начніцы,
Ветру павеваў ап'янчаных,
Плюскату шклістай крыніцы.

Чуецца музыка дзіўная
Ў повесцях сонных імшараў...
Цешыцца явар з калінаю,
Скінуўшы зімнія чары.

Jawor i kalina


Niech pieśń łabędzia o wiośnie
Z mroźnego wyrwie go czaru,
Jawor z kaliną miłośnie
Zaszepce nad brzegiem jaru.

Chełpią się listki w błękicie,
W chwale zieleni się jawią,
W rosie skąpane o świcie,
W południe słońcem się bawią.

Dzień z Matką Ziemią w pokorze
Żegnają dymem ofiarnym,
O księżycowym wieczorze
Gwiazd w niebie uczą się czarnym.

Wiedźma gdzieś, słyszą, chichoce,
Śpiewa im wiatr z upojeniem,
Nocnica skrzydłem łopoce,
Rozbrzmiewa plusk nad strumieniem.

Cudowne muzyki płyną
Z baśnią sennego moczaru...
Cieszy się jawor z kaliną,
Z mroźnego budząc się czaru.

Спадчына


Ад прадзедаў спакон вякоў
Мне засталася спадчына;
Паміж сваіх і чужакоў
Яна мне ласкай матчынай.

Аб ёй мне баюць казкі-сны
Вясеннія праталіны,
І лесу шэлест верасны,
І ў полі дуб апалены.

Аб ёй мне будзіць успамін
На ліпе бусел клёкатам
І той стары амшалы тын,
Што лёг ля вёсак покатам;

І тое нуднае ягнят
Бляянне-зоў на пасьбішчы,
І крык вароніных грамад
На могілкавым кладбішчы.

І ў белы дзень, і ў чорну ноч
Я ўсцяж раблю агледзіны,
Ці гэты скарб не збрыў дзе проч,
Ці трутнем ён не з'едзены.

Нашу яго ў жывой душы,
Як вечны светач-полымя,
Што сярод цемры і глушы
Мне свеціць між вандоламі.

Жыве з ім дум маіх сям'я
І сніць з ім сны нязводныя…
Завецца ж спадчына мая
Ўсяго Старонкай Роднаю.

Spuścizna


Przechodząc z ojca na syna,
Dostała mi się spuścizna,
Wieczna jak czułość matczyna,
Czy wkoło dom, czy obczyzna.

Baśń o niej wiosną mi niesie
Strumień spod lodu wynikły
I szelest wrześniowy w lesie,
I dąb, do wichrów nawykły.

I przypomina mi o niej
Bocian na gnieździe klekotem,
Wieś, co przed obcym się broni
Koślawym, omszałym płotem.

I bek jagnięcy na łące,
Ten zew, co się wciąż powtarza,
Wrony, pod niebem kraczące,
Co się zerwały z cmentarza.

I w jasny dzień, i w noc ciemną
Sprawdzam, czy moje bogactwo
Nie skryło się gdzieś przede mną,
Czy trutniów nie padło pastwą.

Tam skarb mój, gdzie serce moje,
Jak światło niosę je w ręku —
To, które mi przez wyboje
Oświetla drogę po ciemku.

I sny, i myśl frasobliwa
Żywią się moją spuścizną:
Spuścizną, co się nazywa
Ni mniej, ni więcej — Ojczyzną.

І прыйдзе


І прыйдзе новых пакаленняў
На наша месца грамада
Судзіці суд, ці мы сумленна
Жыццё прайшлі, ці чарада

Зняваг мінулых нас не з'ела,
Пакінуўшы свой дым і чад,
І мы па-даўняму нясмела
Жылі не ў лад і неўпапад?

Ці аб свой гонар дбайна дбалі,
І дабравольна, без прынук,
Самі сабой не гандлявалі,
Не неслі ў петлі дум і рук?

І ці пакінуці на памяць
Мы песень гэтакіх змаглі,
З якіх бы можна было ўцяміць,
Што мы свабоднымі былі?..

А ўжо свой выдасць непадкупны
Аб нас гісторыя прысуд,
Калі аглядам гляне рупным
І разбярэ, ў чым справа тут.

У сведкі запісы пакліча,
Паданні клікне ў час такі
І ўсё паліча, пераліча...
А суд гісторыі цяжкі!..

І засумуецца патомак,
Калі дазнаецца аб нас,
Што нейкі з нас хоць быў не зломак,
А плечы гнуў у крук не раз;

Не йшоў з адкрытымі вачыма
У свет і сцежкі не прастаў,
А ўсёй магчымасці магчымай
Таптаў сляды, сябе таптаў.

* * *


Coraz to nowe pokolenie
Sądzić nas będzie w oczach świata,
Czy abyśmy na dziejów scenie
Uczciwie przeszli swoje lata,

Czy poniżenie nas nie zjadło,
Nie zwiodło nas i nie złamało,
Czyśmy nie żyli jak popadło,
Jak dawniej, podle i nieśmiało?

Czyśmy o godność własną dbali,
Czy myśmy sami, niezawiśli,
Godności nie przehandlowali,
Nie krępowali rąk i myśli?

Czy pozostawić światu wiersze
Przynajmniej bylibyśmy zdolni,
Które świadczyłyby, po pierwsze,
Ze je pisali ludzie wolni?

Sąd wyda wyrok, skrupulatnie
Trybunał dziejów wszystko zbada,
Rozsupła prawd i nieprawd matnię,
Dojdzie, co treść, a co zasada.

Świadectwo pisma i legendy,
I czynów naszych wszystkie karty
Odczyta, zważy wszelkie względy...
A sąd historii to nie żarty!

I zadumają się potomni,
Gdy nieraz z dziejów opisania
Nie dziełem człowiek się przypomni,
Lecz tym, jak płaszczy się i kłania.

On nowych szlaków nie odkrywał,
I w przyszłość nie zaglądał w gości,
Lecz, depcąc siebie, zadeptywał
Ślady możliwej możliwości.

Maksym Bahdanowicz

(Максім Багдановіч)

Маёвая песня

 

De la musique avant toute chose.
P. Verlaine


Па-над белым пухам вішняў,
Быццам сіні аганёк,
Б'ецца, ўецца шпаркі, лёгкі
Сінякрылы матылёк.

Навакол усё паветра
Ў струнах сонца залатых, —
Ён дрыжачымі крыламі
Звоніць ледзьве чутна ў іх.

І ліецца хваляй песня, —
Ціхі, ясны гімн вясне.
Ці не сэрца напявае,
Навявае яго мне?

Ці не вецер гэта звонкі
Ў тонкіх зёлках шапаціць?
Або мо сухі, высокі
Ля ракі чарот шуміць?

Не паняць таго ніколі,
Не разведаць, не спазнаць:
Не дадуць мне думаць зыкі,
Што ляцяць, дрыжаць, звіняць.

Песня рвецца і ліецца
На раздольны, вольны свет.
Але хто яе пачуе?
Можа, толькі сам паэт.

Majowa piosenka

 

De la musique avant toute chose.
P. Verlaine


Jak niebieski błędny ognik
Nad wiśniowym białym puchem
To zatańczy, to uleci
Modry motyl zwiewnym ruchem.

Rozciągając się w powietrzu,
Dzwonią złote struny słońca —
A to skrzydłem trzepotliwym
Motyl muska je, potrąca.

I raz po raz brzmi piosenka
Nutą wiosny cichą, jasną.
Czy to może w samym sercu
Dźwięki budzą się i gasną?

Czy to może wiatr szmerliwy
Szeptem ziołu baśnie plecie?
Czy to w suchym coś, pożółkłym,
Zaszumiało oczerecie?

Nie zrozumiem, nie odgadnę,
Nie rozwikłam, skąd te dźwięki,
Szmery, szepty, śpiewne huki
Myśl mącącej mi piosenki.

A piosenka drży i dzwoni,
Po szerokim płynie świecie.
Komu śpiewa? Może tylko
Sobie samej — i poecie.

Слуцкія ткачыхі


Ад родных ніў, ад роднай хаты
У панскі двор дзеля красы
Яны, бяздольныя, узяты
Ткаць залатыя паясы.
І цягам доўгае часіны,
Дзявочыя забыўшы сны,
Свае шырокія тканіны
На лад персідскі ткуць яны.
А за сцяной смяецца поле,
Зіяе неба з-за акна, —
І думкі мкнуцца мімаволі
Туды, дзе расцвіла вясна;
Дзе блішча збожжа ў яснай далі,
Сінеюць міла васількі,
Халодным срэбрам ззяюць хвалі
Між гор ліючайся ракі;
Цямнее край зубчаты бора...
І тчэ, забыўшыся, рука
Заміж персідскага узора
Цвяток радзімы васілька.

Słuckie tkaczki


Od pól i strzech do dworu wzięte
Między jedwabie i atłasy,
Panom na chlubę, jak zaklęte,
Tkają, biedactwa, złote pasy.
Dzień po dniu, rankiem i wieczorem,
Niepomne już na sny dziewczęce,
Wymyślnym tedy perskim wzorem
Szeroki tkają pas w udręce.
A za murami blask w błękicie
I pole śmieje się radośnie —
I mimo woli w tym rozkwicie
Myśl biegnie tam, ku jasnej wiośnie,
Gdzie zboże złoci się z daleka
I niebieszczeją chabry w zbożu,
A pośród wzgórz się wije rzeka
I chłodnym srebrem lśni w przestworzu,
Jeży się ciemna krawędź boru...
I same ręce modrym splotem
Zamiast perskiego tkają wzoru
Ojczyste chabry w polu złotym.

***


Я хацеў бы спаткацца з Вамі на вуліцы
У ціхую сінюю ноч
І сказаць:
“Бачыце гэтыя буйныя зоркі,
Ясныя зоркі Геркулеса?
Да іх ляціць наша сонца,
І нясецца за сонцам зямля.
Хто мы такія?
Толькі падарожныя, — папутнікі сярод нябёс.
Нашто ж на зямлі
Сваркі і звадкі, боль і горыч,
Калі ўсе мы разам ляцім
Да зор?”

***


Cichą niebieską nocą
Spotkałbym Panią na ulicy
I powiedział:
“Czy widzi Pani te szalone gwiazdy,
Jasne gwiazdy Herkulesa?
Spada ku nim nasze Słońce,
A w ślad za słońcem Ziemia.
Kto my jesteśmy?
Tylko wędrowcy, towarzysze podróży po niebie.
Po cóż te na Ziemi
Swary i walki, ból i gorycz,
Skoro wszyscy razem spadamy
W gwiazdy?”

Пагоня


Толькі ў сэрцы трывожным пачую
За краіну радзімую жах, —
Ўспомню Вострую Браму святую
І ваякаў на грозных канях.

Ў белай пене праносяцца коні, —
Рвуцца, мкнуцца і цяжка хрыпяць...
Старадаўняй Літоўскай Пагоні
Не разбіць, не спыніць, не стрымаць.

У бязмерную даль вы ляціце,
А за вамі, прад вамі — гады.
Вы за кім у пагоню спяшыце?
Дзе шляхі вашы йдуць і куды?

Мо яны, Беларусь, панясліся
За тваімі дзяцьмі наўздагон,
Што забылі цябе, адракліся,
Прадалі і аддалі ў палон?

Біце ў сэрцы іх, біце мячамі,
Не давайце чужынцамі быць!
Хай пачуюць, як сэрца начамі
Аб радзімай старонцы баліць...

Маці родная, Маці-Краіна!
Не ўсцішыцца гэтакі боль...
Ты прабач, ты прымі свайго сына,
За цябе яму ўмерці дазволь!..

Ўсё лятуць і лятуць тыя коні,
Срэбнай збруяй далёка грымяць...
Старадаўняй Літоўскай Пагоні
Не разбіць, не спыніць, не стрымаць.

Pogoń


Niech mi serce w obawie przed klęską
Mocniej na myśl o kraju uderzy,
Ostrą Bramę wspominam wileńską
I na groźnych rumakach rycerzy.

Rwą z kopyta rycerze w sto koni,
Chrapią konie i mkną w Ostrej Bramie.
Starodawnej Litewskiej Pogoni
Nikt nie wstrzyma, nie skruszy, nie złamie.

Jeźdźcy mkną ze stulecia w stulecie.
Wielka dal się otwiera przed nimi.
Za kim, za czym w pogoni tak mkniecie?
Dokąd, dokąd w tej dali olbrzymiej?

Czy pogoni tej aby Ruś Biała
Śladem dzieci swych, matki niepomnych,
Co zaparły się jej, nie posłała,
Śladem zdrady i pęt wiarołomnych?

Bijcie w serce, utopcie w nim miecze,
Niech się ockną ze snu wiarołomni,
I niech wiedzą, jak serce człowiecze
Boli nocą, gdy kraj się przypomni...

Matko miła, Ojczyzno jedyna!
Taki ból wiecznie serce rozdziera...
Przebacz, Matko, i przyjm swego syna,
Spraw, niech syn twój za Ciebie umiera!..

Srebrna uprząż w oddali wciąż dzwoni,
Tętnią konie i mkną w Ostrej Bramie...
Starodawnej Litewskiej Pogoni
Nikt nie wstrzyma, nie skruszy, nie złamie.

Uładzimir Żylka

(Уладзімір Жылка)

***


Я — грамнічная свечка прад Богам.
Ціхай, ціхай згараю малітвай
За блакітную к небу дарогу,
За ўзрунелыя зелена рытвы.

Ўсемагутны! Вось сэрца паэты —
За народ Твой Крывіцкі ахвяра!
Дым кадзільны — жар вершаў — прад светам
Узнашу да Цябе па-над хмары.

Мы абвеяны злой сухавеяй,
І балот душыць ліпкая плесня,
І дарма зацвіталі надзеяй,
І дарма снілі сны напрадвесні.

Ў бездарожжы зблудзілі глыбока,
Пацямнеў цёмны шлях наш цярновы...
Не адмоў нам паслаці прарока
З цвёрдай верай і словам агнёвым!

Цішу досвіткаў, досвіткаў цьмяных
Абуджаю жальбою вялікай:
Расчашы ты сівізну туману,
Празіяй жыватворным Аблікам!

Да Цябе уздыхаюць са мною
Капытом здратаваныя нівы,
На аблогах — бадыльнік з лазою
І чарот па-над ставам шумлівы;

Уздыхае кароўка-худоба
І авечка на голым папары,
А каняка схіляе з жалобай
Галаву пад нязмерным цяжарам.

Узгляніся!.. Злітуйся над ніцым!..
Маё гора усёды, усёды:
Мае слёзы — ў дажджах навальніцы,
Мае енкі — у стогне народу.

І туга мая — з ветрам на полі,
Мая смага — гаючай крыніцы:
Няхай будзе і праўда, і воля,
Твая воля на роднай зямліцы!

***


Bogu świecę jak świeca światłem,
Cichą, cichą się spalam modlitwą
O zieloność tej runi za radłem,
O tę ścieżkę do nieba błękitną.

Za krywicki Twój lud, Panie Boże,
Składam serce poety w ofierze.
Wszechmogący! Do Ciebie zanoszę
W dymie kadzeń żarzące się wiersze.

Chwyta mróz i wiatr w oczy wieje,
I bagienne zgnilizną tchną pleśnie.
Nam ze wcześnie świtały nadzieje,
Sen o wiośnie się przyśnił za wcześnie.

Co przed nami? Bezdroże, pomroka,
Ciemny szlak nasz pociemniał ciernisty...
Ześlijże nam Mojżesza, proroka
Mocnej wiary i mowy siarczystej!

Dziś przyćmionych przedświtów dokoła
Budzę ciszę skargą głęboką:
Siwe włosy odgarnij znad czoła,
Życiodajne rozpromień Oko!

Razem ze mną poskarżą się Bogu
Stratowane zagony i niwy,
I łoziny, i chwast na odłogu,
I oczeret nad wodą szmerliwy.

Wzdycha ze mną krowina po prośbie,
Jarka w polu jałowym i szarym,
A szkapina pochyla żałośnie
Głowę pod niepomiernym ciężarem.

Wejrzyj na nie i zmiłuj się, Panie!
Wszędzie, wszędzie nieszczęście przede mną:
Z moją skargą — narodu wzdychanie,
Biegnie deszcz — z chmurą łez moich ciemną.

Moja rozpacz gna z wiatrem przez pola,
Ze strumienia — pragnieniem się poję.
W ziemi naszej bądź prawda i wola,
Wola Twoja i Słowo bądź Twoje!

Вершы аб Вільні



1

Калі сябры нас гудзяць згубаю
І ворагі прарочаць скон, —
Тады к Табе, о Вільня любая,
Прыводзяць згадкі у палон.

Ў маіх лятунках ты — ўладарная,
Пануеш ты, харашыня:
Завулкаў сон і ціш кляштарная,
Віллі празрыстай глыбіня;

Вялікай вуліцы экзотыка,
Тэатры, кіно, шпіталі:
І маліцвенна ўзносіць готыка
Да неба тонкія шпілі;

Святая Ганна — спеў, напеўнасцю
Салодка ўзрушаны ўсягды;
А поруч з бізантыйскай пэўнасцю
Царква прысела ля вады;

Увечар за гарой трохкрыжнаю
Палае захаду пажар,
Як знак, што веліччу аблыжнаю
Яна не выкліча ахвяр;

І плюск Вілейкі, хвалі ветрыка
Люляюць Бернардынскі сад;
І мільгаціць праз ноч электрыка
Ў зацёмкаў мескіх шалы чад;

Плыве па вулках пыха панская,
Распуста, блуднасць і мана;
І ярасць жорсткая, паганская
Бліскае ў вочах літвіна.

У жыдоўскім гета дробязь, клопаты
І аб Сіёне сны ў туман,
І гэткі ж сум, і тыя ж допыты
Вядуць таполі базыльян.

А там, па-над мурамі даўнымі,
Дзе места ўсенькае відно,
Руіна думамі дзяржаўнымі
Гадае нам: чыё яно?

Але ўжо лёс рукой няўхільнаю
Загад вызначвае з вякоў:
Усё магутней б'е пад Вільняю
Прыбой нямоўкнучы з палёў...

Ўсё пераможней нестрыманае
Стыхіі шум і бурны круг...
О, места роднае, каханае,
Цябе залье крывіцкі рух!

2

О, Вільня, крывіцкая Мекка!
О, места, — ўсё цуд, хараство!
Дзяржаўная думнасць павекаў,
Узнята рашуча брыво!

Абліччам пад ветры і буры,
Туды — у разлогі палёў,
Дзе гоняў рунелыя суры,
Ўзіраешся, поўная сноў.

Чытай жа,чытай жа праз цемень,
Праз гэты бяздолля туман, —
Там дзеці жаданнем, бы крэмень,
Кляліся на новы каран.

Там дзеці (твае яны дзеці!)
З-пад слепых, закураных хат...
Вітай жа — ў часы ліхалецця
Змагарскі іх блішча пагляд.

Ім кажуць прапасці са свету,
Ў парожнасць рассеяцца, ў дым;
Ды думкай, бы выш мінарэту,
Стаяць яны ў ветрыску злым.

Ім доля дала паніжэнне,
Ды Бога крым Бога няма;
І Бог іх адзін — вызваленне,
І зненавісць іх да ярма.

Руіна замчышча — Кааба —
Ім прошча ўздыханняў і дум.
Салодкіх лятункаў — прываба,
Ў сваім запусценні — іх сум.

У крыўдзе і горы пякельным
Пагудкі, як клічы адны,
Чакаюць наўкол непадзельна,
Каб рушыць разводдзем вясны.

Ўжо ў песнях звініць перамога
І крокамі курыцца шлях...
Але ці там чуеш святога?
Ці вее прарокавы сцяг?

А ён, паганяты, няўзнаны,
Душой шчэ згарае між нас, —
Хоць месяц мінуў Рамадана,
І вызначан тэрмін і час.

Ці сэрца гартуе да чыну?
Ці ў модлах да Бога свайго?
Між тых, хто ўцяклі да Медыны,
Ці бачыш, ці бачыш яго?

І ты ці чакаеш пад здзекам,
Што бомкне ўрачыстая медзь?
О, Вільня, крывіцкая Мекка!
Ці варта прарока ты стрэць?

Wiersze o Wilnie



1

Gdy pewną zgubę — przyjaciele,
A wróg nam wróży noc mogilną,
U Twoich stóp się myślą ścielę,
Biegnę do Ciebie, moje Wilno.

Ty jesteś chwała, moc najwyższa
I klejnot w marzeń mych koronie:
Zaułków sen, klasztorna cisza,
Wiliji przezroczyste tonie.

Ulicy Wielkiej pierwszy dotyk,
Teatry, kina i szpitale:
Iglice w niebo wznosi gotyk,
Pobożnie piejąc gorzkie żale.

U świętej Anny w słodkim pieniu
Śpiewno i rzewno niby w niebie;
Cerkiew rozsiadła się w jej cieniu —
Po bizantyjsku pewna siebie;

Góra Trzykrzyska: tam, za górą
Zachodu jarzy się pożoga
Na znak, że nie ma pod figurą
Ofiar dla fałszywego boga;

Z pluskiem Wilejki sen ogarnia
Milczący ogród Bernardynów
I elektryczna lśni latarnia
W pomroce, w swędzie miejskich dymów;

W uliczkach pycha zaś wielmożna,
Rozpusta, grzech i kłam się ciśnie;
I gniew zawzięty, złość bezbożna
Z oczu Litwina nieraz błyśnie.

Sny o Syjonie, płacz żydowski,
Sto w ghetto trosk i Słowo Pańskie:
Smutek ten sam, te same troski
Znają topole bazyliańskie.

A tam, na starowiecznych murach,
Skąd widać caluteńkie miasto,
Ruina władczo, z głową w chmurach,
Pyta nas: czyjeż jest to gniazdo?

Ale już gestem nieomylnym
Wieki z milczenia los wytrąca:
Coraz potężniej wre pod Wilnem
Zieleni kipiel nie milknąca...

Coraz przemożniej szum narasta
W żywiołów burzy, w fal ukropie...
Ukochanego mury miasta
W krywickim grążą się potopie!

2

O, miasto! Krywickich snów Mekka
W urodę zaklęta wileńską!
Królewsko wyniosła powieka
I brew wysklepiona zwycięsko!

Wśród burz, wśród wichury złowrogiej,
Choć sny na twym czole jak chmury,
Wpatrujesz się w polne rozłogi,
Gdzie runi rysują się sury.

Pomroką nieszczęścia brzemienne
Odczytuj, nim przyjdzie zaranie —
Tam dzieci jak ostrze krzemienne
Sny święcą na nowym Koranie.

Tam dzieci (nie twojeż to dzieci?)
Spod strzech ociemniałych kurzawy...
A w oczach zawziętość im świeci:
W godzinie powitasz je krwawej.

Wróg unicestwienie im wróży,
Ze znikną jak dymu obłoki,
Lecz wzbija się w wichrze i w burzy
Ich myśl jak minaret wysoki.

Los łamie, wdeptuje ich w ziemię,
Lecz nie ma im Boga prócz Boga,
A Bogiem ich jest wyzwolenie,
Nienawiść do jarzma, do wroga.

Zamczysko — Kaaba ich święta,
Ich westchnień, zadumy pielgrzymiej,
Rzewnego marzenia ponęta
I smutku — w ruinie olbrzymiej.

A echo się czai bezgłośnie,
Aż jednym się stanie odzewem,
Nieszczęścia i krzywdy przerośnie
Wiosennej powodzi rozlewem.

W kurzawie, pod stąpań tętentem
Zwycięstwo już pieśnią się wzbija...
Czy słowem odzywa się świętym?
Chorągiew Proroka rozwija?

On jeszcze, wzgardzony w swym Panu,
Wśród nas płonie duchem, banita —
Choć skończył się czas Ramadanu,
Choć dzień i godzina już świta.

Czy modli się, Boże jedyny?
Czy serce do czynu dziś zbroi?
Wśród zbiegów za murem Medyny
Spójrz, miasto, czy on tam nie stoi?

Nasłuchuj więc w gniewie z daleka,
Czy spiżem nie zagrzmi pomroka?
O, Wilno! Krywickich snów Mekka!
Czy godnie powitasz Proroka?

Uładzimir Karatkiewicz

(Уладзімір Караткевіч)

Мова


Праваслаўны або каталіцкі,
Ці які там твой будзе парог, —
Яе разам з матчынай цыцкаю
Даў табе ў твае вусны Бог.
Пі. І ведай: гіне ў пракляццях
І з дзярма павек не ўстае
Той, хто выплюнуў цыцку маці
Або злосна ўкусіў яе.
І на іншых вяршынях суровых
(Вера! Роўнасць! Свабода! Край!)
Ты струменьчык матчынай мовы,
Быццам маці, не забывай.
Ты забыў? Ну што ж, на дасвецці
Ты без сонца будзеш канаць...
Шмат прыўкрасных грудзей на свеце,
Ды не ўспоіць цябе ні адна...
Сярод іншых святынь неаджыўшых
Даў яе нам на кожны парог,
Твар да нас, — усялякіх, — схіліўшы
З невымернаю літасцю Бог.

Mowa


Katolicka czy prawosławna:
Jakiej sobie zechcesz, bądź wiary —
Pan Bóg wpoił ci ją od dawna
Z mlekiem matki, z posmakiem siary.
Wiedz, że klątwa i aż do śmierci
Hańba ciąży nad tym człowiekiem,
Który matki swej kąsa piersi,
Który pluje matczynym mlekiem.
Mimo wielkie słowa i czyny
(Wolność! Równość! Ojczyzna! Wiara!)
Pierwszej strużki mowy matczynej
Nie zapomnij, bo przyjdzie kara.
Zapomniałeś? Cóż, o przedświcie
Zdechniesz w łajnie, w mroku cuchnącym.
Oprócz tej, co ci dała życie,
Któż wykarmić cię ma pod słońcem?
Pośród wszystkich świętości świata
Tej niech każdy zostanie wierny
Po wiek wieków, przez wszystkie lata:
Spraw to, Boże nasz miłosierny.

Новая Атлантыда


Каб плыў судоў уратавальных дым, —
А родны край знікаў навекі ў хвалях, —
Я б лепей згінуў з ім, з яго апошнім жалем,
Як жыў і мучыўся бязмерна — з ім.
 

Nowa Atlantyda


Kiedy już widać pomoc, statków dym,
A kraj ojczysty grąży się w odmęcie,
Obym raczej w ostatnim zginął z nim lamencie,
Niż żył i dręczył się bez końca — z nim.
 

Ryhor Baradulin

(Рыгор Барадулін)

Матылёк

 

Б'ецца, ўецца шпаркі, лёгкі
Сінякрылы матылёк.
          Максім Багдановіч



Лілею
          млявы
                    плёс
                            люляе,
З-пад злежаных аблок
                                   здалёк
Ляціць віхлясты і бялявы,
Пялёстак лёгкі —
                               матылёк.

Ён кліча у блакіт лілею,
Каб не любіла
                    больш
                                да слёз
Бліскучы ад лускі і глею,
Самлелы,
                  абмялелы
                                    плёс,

Дзе лашчыць
                       цёплай ласкай
                                                хваля
Лінёў —
               злянелых цельпукоў,
Паблісквае
                   няблізка
                                 далеч,
Дзе ў іле
                не злічыць малькоў,
Дзе глыб
                угнеўнена шыпела,
Калі
         на хвалі
                       лівень
                                   лёг...
Засумавалы,
                       белы,
                                 белы
Ляціць удалеч
                         матылёк...

Motylek

 

To zatańczy, to uleci
Modry motyl zwiewnym ruchem.
          Maksym Bahdanowicz


Lilia
          się tuli
                    u topieli,
W dalekim polu
                         obłok
                                   wyległ,
W zalotnie trzepotliwej bieli
Lekkim się lotem wzbił
                                   motylek.

Z błękitu
             tkliwie lilię wzywa:
Nie lgnij do tafli
                         w cieniu topól,
Gdzie śluzem łusek połyskliwa
Omdlewa
               zamulona
                              topiel,

Lin
w cieple fali się migdali,
Leniwe
          mile
                 pędząc chwile,
Oślepia
             blask
                      niebliskiej dali,
Nikt nie wie,
                   ile
                       kilek w ile,
I tli się
           gniewny syk
                               w topieli,
Skoro
          ulewa
                    skala
                              fale...
Niepokalany jak anieli
Motylek wzlata
                        w lata chwale...

***

Затрымліваюцца даўжэй руіны
У напамін,
Што ўсё на свеце — прах.
Змяняюцца плямёны і краіны,
А непахісны вечна
Толькі страх.

Страх за жыццё сваё
І за чужое,
За промень радасці
І ноч жуды.
Люцейшы ці ў магуты
Ці ў ізгоя
Страх
За свае магчымыя гады.

Маглі б, напэўна, адказаць руіны,
Але не хочуць выдаваць сакрэт,
Каб не скрануць ніводнае цагліны
З падмурка,
На якім трывацьме свет…

***

Najdłużej trwa ruina, a w ruinie
Znikomy proch.
Przychodzi plemię, plemię
Ginie, rodzi się państwo, państwo ginie,
Lęk tylko wiecznie
Tę napełnia ziemię.

O własne życie lęk,
O cudze życie,
O grozę nocy
I o światło świata.
Najokrutniejszy na dnie
I na szczycie
Lęk
O swe własne nieziszczone lata.

Ruina pewnie wie, lecz nic nie powie,
Nie wydobędzie nikt tajemnic z grobu,
Nie ujmie ani ziarnka tej budowie,
Ani cegiełki
Fundamentom globu.

Uładzimir Niaklajeu

(Уладзімір Някляеў)

Змеі


Лёс як лёс: з двух бакоў — пустата.
Век да веку, мастом да маста,
І чытаецца драма з ліста,
Не дабрэе жыццё і не злее…

Бог з машыны.
Маліны з куста.
І ў малінніку любяцца змеі.

Żmije


Los jak los: pustka wszędzie ta sama.
Wiek za wiekiem jak za bramą brama.
Oklepana wiekopomna drama:
Raz się żyje, niezgorzej się żyje.

Bóg z machiny.
Z chruśniaka maliny.
A w chruśniaku parzą się żmije.

Насцеж


Зрэшты, жыццё як жыццё.
Варта было нарадзіцца.
Падае светла лісцё.
Ціха крыніца бруіцца.

Сінія градзіны сліў,
Ветразь на чоўне рыбачым, —
Хто не народжаны быў,
Той аніколі не ўбачыць.

Радуйся! Зорныя дзверцы
Насцеж — табе аднаму.
Зрэшты, не страшна памерці.
Незразумела, чаму.
 

Na oścież


Skądinąd życie jak życie.
Rzecz warta narodzenia.
Liście spadają, widzicie?
Słyszycie ciurkot strumienia?

Żagiel rybackiej łodzi,
Grad ciemnych śliwek z drzewa —
Ten, kto się nie narodzi,
Spostrzeżeń takich nie miewa.

Sam sobie w gwiazdy po ciemku
Na oścież drzwiczki otwierasz.
Chwała! Skądinąd bez lęku,
Nie wiedzieć czemu, umierasz.
 

***


Не названых
                    нас няма.
Колькі слоў-званоў ні гушкай —
Не здабыўшыя імя
Абыходзяцца мянушкай.

Рот кармілі — род звялі.
Значавалі лёс пад плотам.
Не здабыўшыя зямлі
Абыходзяцца балотам.

Не названых
                    нас няма.
Над Радзімай мы, як вырай.
А на ўсход і захад выбар —
Толькі воля ці турма.

Толькі цьмяны бунт крыві
Ў скроні кінецца раптоўна:
Назавіся. Назаві.
Безназоўным. Безназоўна.
 

***


Nie ma ludzi
                    bez nazwiska.
Od pradziada do potomka —
Gdy imienia kto nie zyska,
Dość mu będzie i przydomka.

Nie ma ludów
                    bez nazwiska.
Los plemienia nie pod płotem.
Bo kto ziemi tu nie zyska,
Ten się obejść musi błotem.

Nie ma ludzi
                    bez imienia.
Nad Ojczyzną — Mleczna Droga,
Wschód czy Zachód — jedna droga:
Do wolności lub więzienia.

Bunt przygasły nieodmiennie
Krwią uderza: Imię wymień.
Podaj imię. Nadaj imię.
Bezimiennym. Bezimiennie.
 

***


Струменіцца па жылах халадок.
Сплывае час па стылых небасхілах.
Завершана. Дапісаны радок.
Плачу даўгі і плачу на магілах.

Ужо надзеі белы галубок
Мяне не ўздыме на самлелых крылах.
Завершана. Гасподзь глядзіць з аблок.
Плачу даўгі і плачу на магілах.

Лучыць і блытаць вусце і выток
Ракі быцця мне болей не па сілах.
Завершана. Я сеў на беражок.
Плачу даўгі і плачу на магілах.

Мне галасы гукаюцца здалёк —
I памяць на астылых небасхілах
То пырхае, нібыта матылёк,
То круціцца, нібы змяя на вілах.
 

***


Chłód się rozlewa w żyłach. Ze zwierciadła
Skrzepłego nieba ścieka czas kroplami.
Ostatnie słowo. Kropka. Dłoń opadła.
Płacę rachunki, płaczę nad grobami.

Nadzieja już nie wzniesie mnie wysoko
Jak gołębica, której nic nie splami.
Kropka. Zza chmury błyska Boże oko.
Płacę rachunki, płaczę nad grobami.

Nie mam już sił, by łączyć, wikłać w biegu
Rzeki istnienia ujście ze źródłami.
Kropka. Przysiadłem na strumienia brzegu.
Płacę rachunki, płaczę nad grobami.

Głos nawołuje, z dala ku mnie płynie —
A pamięć albo się jak motyl wzbija
Pod skrzepłe niebo, buja na wyżynie,
Albo się skręca jak na widłach żmija.
 

Proszcza

                                                            (Fragment)

Wiecujące ulice, place, które gniew chłoszcze,
Raz na zawsze porzucę kiedyś i ruszę nad Proszczę,
Co jak chaber na hafcie świeci na ziemi błękitem
Razem z soborem na dnie dla oszczędności ukrytym.

Drogą bolesną
                       z kamieniem
                                          winy niezabliźnionej
Wstąpię w jeziorną toń i rozkołyszę dzwony,
I, tonąc w uścisku Proszczy,
                        za wszystkich kochanych na jawie
Pomodlę się i popłaczę, i świecę w świątyni postawię.

Jak złota ryba u brzegu mignie świeca płynąca,
Jak złota żmija w trawę śmignie świeca płonąca,
Jak złota pszczoła w powietrzu nad polem szczęśliwym wzleci,
Nad jedną dla nas wszystkich ziemią i wodą zaświeci.

Z dna proszczy — z dna przebaczenia
                                                       jednoskrzydła świeca wypłynie,
Od zmroku do świtu świecę zapalam w głębi, w głębinie.
Jeden mamy brzeg nad jeziorem
                                                 i nigdy już z tego brzegu —
Choćby do śmierci się szturchać — nie zepchnie jeden drugiego.

Choćby miotać się tłumem w nienawistnym obłędzie,
Nikt nieproszonym gościem, przybłędą wśród nas nie będzie,
Wśród nas
                tylko my —
                                 i nie otchłań, ale toń Przebaczenia.
I tyle tylko w niej życia,
                                    ile tej świecy płomienia.

 

Прошча

                                                            (Урывак)

Мітынговыя вуліцы, поўныя ярасцю плошчы
Я пакіну аднойчы і рушу да возера Прошчы,
Што сінее на роднай зямлі васільком на радне
І царкву са званіцай ашчадна хавае на дне.

Па збалелай дарозе
                                 з камянём
                                                  непазбыўнай віны
Я ўвайду ў тое возера і разгайдаю званы,
І, аблашчаны Прошчай, за ўсіх,
                                                     каго проста люблю,
Памалюся, паплачу і свечку ў царкве запалю.

Залацістаю рыбай да берага свечка сплыве,
Залацістай змяёю слізне па шчаслівай траве,
І пчалой залатою паляціць над палямі яна,
Над вадой, над зямлёю; якая ва ўсіх нас адна.

Аднакрылую свечку
                                  з царквы, што ўсплывае са дна,
Мне над возерам прошчы трымаць ад цямна да відна,
Вакол возера бераг адзін,
                                          і нікуды з яго,
Як бы мы ні штурхаліся — не спіхнуць нам
                                                                  адзін аднаго.
Як бы мы ні шалелі ў натоўпах
                                                     ад лютых страсцей,
Паміж намі нямашака прышлых,
                                                       нязваных гасцей,
Толькі мы
                  паміж намі —
                                          і нам не над прорваю жыць,
А над Прошчаю жыць.
Так нядоўга,
                     як свечка гарыць.
 

Z języka białoruskiego przełożył Adam Pomorski

 

Упершыню — у кнізе: Nie chyliłem czoła przed mocą. Antologia poezji białoruskiej od XV do XX wieku. — Wrocław, 2008.

 

Вершы Уладзіміра Някляева — з кнігі: Uładzimir Niaklajeŭ. Poczta gołębia. — Wrocław, 2011.

 

© Адам Паморскі, пераклад на польскую, 2011

Пераклад з ангельскай – Адам Паморскі © 2013

Чытайце таксама

Ўістан Х’ю Одэн

Ўістан Х’ю Одэн

Англа-амерыканскі паэт і эсэіст. Лічыцца найвялікшым паэтам ХХ стагоддзя.

Марына Цвятаева

Марына Цвятаева

Марына Цвятаева – руская паэтка, празаік, перакладчыца – нарадзілася 8 кастрычніка 1892 году ў Маскве ў сям’і прафесара Маскоўскага ўніверсітэта, вядомага філолага і ўсходазнаўцы Івана Цвятаева

Ален Гінзберг

Ален Гінзберг

Культавы амерыканскі паэт, адзін з лідараў біт-пакалення, аўтар паэмы "Сковыт"

Ян Бжэхва

Ян Бжэхва

Польскі паэт габрэйскага паходжання, аўтар вершаў і казак для дзяцей, перакладчык.

450